Апанович О.М.

Апанович Олена Михайлівна — українська історик, архівістка, письменниця. Член Спілки письменників України з 1991 року.

Вона взяла участь у виданні солідної збірки документів «Україна перед визвольною війною 1648—1654 років (1639—1648)» (К., 1946) То була перша за 20 років академічна публікація незнаних документів з історії України козацької доби, яка продовжила археографічні традиції українських істориків дореволюційної доби.

Тоді ж таки О. М. Апанович чимало уваги приділила обробці й описові документальних зібрань. Один з упорядників «Путівника ЦДІА УРСР» (К., 1958).

Працюючи в археологічній експедиції, Апанович була одним з останніх істориків, які застали Великий Луг у його первозданній красі, які дослідили місця Базавлуцької, Чортомлицької і Підпільненської Січей. Справа врешті не тільки у важливих археологічних експонатах, вивченні топонімів та гідронімів, які зникли навіки, а й у тому, що були відроджені традиції археологічного дослідження пам'яток козацької доби, започатковані Д. Яворницьким. Після досліджень О. М. Апанович на цей науковий напрямок було накладено табу. Нинішні археологи-козакознавці використовували досвід і результати розкопок 1951 року, проведених О. М. Апанович та її колегами.

Велика заслуга О. М. Апанович полягає і в тому, що вона разом деякими іншими українськими істориками відродила традицію історико-краєзнавчих досліджень. Скориставшись дозволом компартійної верхівки на обмежене вивчення національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького, О. М. Апанович зайнялась козацькою проблематикою, але вийшла далеко за рамки намірів офіціозу. У 1954 році нею було видано ряд наукових і науково-популярних праць, серед яких вирізняються три брошури: «Історичні місця Визвольної війни українського народу 1649—1654 рр.», «Запорозька Січ і її прогресивна роль в історії українського народу», «Переяслав-Хмельницький та його пам'ятники».

Апанович приділяла велику увагу проблемі опису та збереження історичних пам'яток, особливо пов'язаних з історією українського козацтва, Насамперед острова Хортиця. О. М. Апанович часто писала про славні події, що відбувалися на цьому острові та в його околицях, брала участь у розробці проєкту історико-меморіального комплексу запорозького козацтва на Хортиці, підтримувала важливі ініціативи відомого запорізького краєзнавця і діяча державного рангу, який чимало прислужився справі створення Хортицького заповідника — М. Киценка. Пізніше, коли наприкінці 1980-х років Хортиці хотіли завдати непоправного удару, проклавши по ній трасу нового мосту через Дніпро, протест О. М. Апанович дійшов до сердець українців — і проєкт варварського нищення острова був законсервований. Водночас вона підтримала тоді справу відродження Хортицького заповідника у його первісному призначенні, й музей на Хортиці знову став музеєм запорозького козацтва, а не міфічної «дружби народів».

Велике значення і дотепер має складений О. М. Апанович науковий реєстр пам'ятних місць запорозького козацтва, видрукуваний нею в «Українському історичному журналі» (1967, № 7) та часописі «Україна» (1967, № 5, 16, 42; 1968, № 9, 39, 51). Він і нині зберігає своє значення, бо за минулі 30 з лишком років не було видрукувано досконалішого реєстру.

На початку 1950-х років продовжувала активну публікацію архівних джерел. Вона була серед тих, хто впорядковував фундаментальний археографічний тритомник «Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трёх томах». (М., 1953—1954), який попри всю вимушену помпезність та тенденційний добір документів до друку містив також ряд цінних джерел, передусім універсал і листи Богдана Хмельницького та його сподвижників (Максим Кривоніс, Іван Золотаренко, Мартин Небаба та ін.). Вона готувала також до друку кілька збірок документів доби Гетьманщини. Дослідниці стали замовляти статті до найсолідніших тоді енциклопедичних видань: спочатку «УРЕ», пізніше «Радянська Енциклопедія історії України», «Радянська історична енциклопедія».

Плідна праця у напрямку дослідження історії запорозького козацтва знайшла яскравий вплив у двох монографіях: «Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії: 50–70-і роки XVIII ст.» (К., 1961) та «Збройні сили України першої половини XVIII ст.» (К., 1969). У цих книгах, особливо у другій, автор обґрунтувала концептуальну тезу про те, що збройні сили України, навіть в умовах колоніального наступу Російської імперії, яка використовувала козаків у своїх загарбницьких цілях і водночас поступово позбавляла самостійності, зберігали серйозний мілітарний потенціал, забезпечили багато в чому перемоги над Османською імперією, врешті залишилися важливою ознакою Української держави. Книга «Збройні сили…», хоча й була видана малим накладом (3000 примірників), дістала високу оцінку науковців. Водночас це видання було єдиним після довгих років солідним і об'єктивним дослідженням історії запорозького козацтва, чого українська історична наука не знала з 20-х років. Книга стала бестселером, вона миттєво розійшлася, її без перебільшення прочитали всі свідомі українці, вона зробила ім'я О. М. Апанович відомим по всій Україні.

Велику увагу приділила дослідженню військової історії України, військового мистецтва козаків та їхніх провідників — гетьманів і кошових отаманів. Характерними для цього періоду творчості О. М. Апанович і цього напрямку діяльності є кілька статей, присвячених Богданові Хмельницькому.

Крім військової тематики, О. М. Апанович зверталася до вивчення політичних та міжнародних зносин козацтва, його соціально-економічного становища. О. М. Апанович наголошувала на зовнішніх причинах знищення Січі (колоніальний наступ Російської імперії), на прогресивності устрою Січі, який був справді демократичним, фермерського типу ведення сільського господарства.

Після звільнення у 1972 році формально «за скороченням штатів», а фактично за дисиденство в науці, Апанович зуміла продовжити творчу працю. Її зусиллями проведено велику роботу з опису нефондованих архівних документів, серед яких були й архівні матеріали видатних українських діячів — мистецтвознавця О. П. Новицького, археолога та етнографа Я. П. Новицького, істориків А. І. Степовича, М. І. Лілеєва, математиків Г. Ф. Вороного та М. В. Остроградського, київського митрополита Платона; матеріали фамільних та родових архівів Болсуновських, Дорошенків, Закоморних, Капністів, Жежельських, Лашкевичів, Радивилів, Шодуарів, «розсипи» церковних документів Київської митрополії тощо[5].

Було зібрано чимало матеріалів, що стосувалися книгознавства, маргіналістики. Вивчила 8000 рукописів та книг, фіксуючи важливі записи на їхніх берегах. Внаслідок цього стало можливим створити цикл статей, виданих за межами України (в той час діяли заборони публікацій доробку О. М. Апанович). За твердженням сучасних дослідників, саме О. М. Апанович «стоїть біля витоків наукової дисципліни в Україні», творчо продовжуючи традиції, започатковані А. Петрушевичем, І. Франком та В. Адріановою-Перетц.

Праця у відділі рукописів ЦНБ мала наслідком створення О. М. Апанович і солідної монографії «Рукописная светская книга XVII в. на Украине. Исторические сборники», яка через всілякі перепони вийшла у світ із запізненням (К., 1983). О. М. Апанович відкрила чимало нових пам'яток літописання або їхніх списків та редакцій, імен українських культурних діячів (авторів, редакторів, копіїстів), серед яких видатне місце належить представникам козацької інтелігенції. Був серйозно підважений ще один міф про дикість і некультурність козаків, була наочно обґрунтована любов козаків до книги, продовження ними навіть у тяжких умовах ліквідації вже решток Української держави культурних та освітніх традицій попереднього етапу української історії. О. М. Апанович зробила дуже важливі висновки щодо репертуару і поширення української рукописної книги, розробила ряд її теоретичних проблем. Лише тепер стало можливим здійснити академічне видання літопису Г. Грабянки «Краткое описание Малороссии» та ін. (лише нових списків Грабянки О. М. Апанович виявила понад 30!), але, на жаль, і досі мало бажаючих піти далі цим важким, тернистим і малопрестижним в очах і тодішнього, і сучасного істеблішменту НАН України шляхом.

У стінах відділу рукописів ЦНБ О. М. Апанович знайшла ще одну золоту джерельну жилу, коли взялася за вивчення особистого архіву Володимира Вернадського — геніального вченого-природознавця. Уже те, що Вернадський Володимир Іванович|Вернадський]] походив із давнього українського козацького роду, її особливо зацікавило і не випадково тема «Вернадський і Україна» стала провідною в її творчості у 1980-х роках. Вона створила ґрунтовну біографію вченого, простежила його роль у створенні ВУАН (Вернадський був її першим президентом), знайшла і видрукувала його незнані праці, насамперед щоденник. Результатом творчих пошуків стала монографія О. М. Апанович (у співавторстві) «Вернадський: життя і діяльність на Україні», яка витримала два видання (1984 і 1988).

О. М. Апанович звернула увагу й на інших видатних українських учених, насамперед на Сергія Подолинського, який працював над розв'язанням тих самих проблем, що й В. Вернадський.

О. М. Апанович висунула нову концепцію історії українського козацтва якраз у період національного відродження, яке почалось у другій половині 1980-х років. Мало хто з істориків колишнього СРСР може похвалитися тим, що його наукові праці діставали такий широкий громадський резонанс, так відчутно впливали на свідомість народу, як твори О. М. Апанович. Характерний приклад — комплексна експедиція «Запорозька Січ: зруйноване й уціліле» (1989), керівником якої виступила вчена. Крім суто наукових результатів, експедиція мала значний громадський резонанс, привернула увагу наших співвітчизників до того феноменального явища в історії, яким було козацтво: до збереження його пам'яток, дослідження його минулого. Експедиція поряд із публікаціями О. М. Апанович, які часто-густо з'являються на сторінках газет і журналів, відіграла важливу роль у підготовці та проведенні 500-річного ювілею запорозького козацтва (1989—1992), що, своєю чергою, мало надзвичайно велике значення у мобілізації українського народу і його подальшій боротьбі за власну незалежну державу.

Починаючи з відродження незалежної Української держави, у житті й творчості О. М. Апанович настав новий період. Вчена, незважаючи на свій вік, отримала ніби «друге дихання», нарешті вона змогла вільно викладати свої думки й позиції, доносити їх до свідомості широкої читацької маси. У 1991—1994 рр. одна за одною вийшли три книги О. М. Апанович: «Розповіді про запорозьких козаків» (К., 1991), «Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі» (К., 1993), «Українсько-російський договір 1654 р. Міфи та реальність» (К., 1994).

Протягом 1990-х років не зменшився потік науково-популярних публікацій О. М. Апанович, її статті прикрасили такі журнали як: «Україна», «Українська культура», «Людина і світ», «Музика», «Жовтень» (нині — «Дзвін»), «Всесвіт», «Неопалима купина», «Книжник», та ін., газети, серед яких — насамперед «Українське слово», «Літературна Україна», «Українська газета», «Сільський час», «Молодь України (газета)|Молодь України]]», «Голос України» та ін. Вона виступила науковим консультантом і співавтором у підготовці сценаріїв серії науково-популярних фільмів з історії козацтва: «Не пропала їхня слава», «Гомоніла Україна», «Козак Мамай», «Слава і біда України», «Анатема», «Рід Розумовських», «Останній гетьман», «Райські острови Сагайдачного», «Козацькі могили», тощо, а також двох повнометражних фільмів «Ще є час» та «Чорна долина».

Нею написано також сценарій театралізованої вистави «Гетьмани — будівничі української культури: Петро Конашевич-Сагайдачний та Іван Мазепа» (К., 1993).