Шоу Б

Джордж Бернард Шоу (англ. George Bernard Shaw) (26 липня 1856 — 2 листопада 1950), відомий за його наполяганням, просто як Бернард Шоу — ірландський драматург, критик, публіцист та політичний активіст, чий вплив на західні театр, культуру і політику тривав від 1880-х років і не припинився після смерті. Автор понад шістдесяти п'єс, зокрема таких визначних творів, як Людина й надлюдина (1902), Пігмаліон (1912) і Свята Іоанна (1923). Працюючи в жанрах сучасної сатири та історичної алегорії, він став провідним драматургом свого покоління і 1925 року одержав Нобелівську премію з літератури. Заперечував Голодомор в окупованій більшовиками Україні.

Саме Б. Шоу разом із Г. Ібсеном був «батьком» гостросоціальної, інтелектуальної драми, «драми ідей». На новій основі традиції ібсенівського театру, Б. Шоу створив неповторно своєрідну драматургічну систему.

Уродженець Дубліна, 1876 року Шоу переїхав до Лондона, де намагався зарекомендувати себе як письменник-прозаїк, і взявся за ґрунтовну самоосвіту. До середини 1880-х років став авторитетним театральним і музичним критиком. Зацікавившись політикою, приєднався до товариства Фабіана, що сповідувало градуалізм, і став його найвидатнішим памфлетистом. Ранні твори не мали особливого успіху, а визнання йому принесла п'єса Зброя та людина 1894 року. Під впливом Генріка Ібсена прагнув запровадити новий реалізм в англійську драму. П'єси використовував як засіб поширення своїх політичних, соціальних і релігійних ідей. На початок ХХ століття його репутація як драматурга укріпилась завдяки низці творів, що досягли успіху серед критиків і глядачів, наприклад, Майор Барбара, Лікар перед дилемою та Цезар і Клеопатра.

Шоу часто висловлював суперечливі думки: пропагував євгеніку і реформу абетки, виступав проти вакцинації та організованої релігії. Однаковою мірою засудив обидві протиборчі сторони в Першій світовій війні і цим впав у загальну немилість. Хоча письменник і не був ірландським республіканцем, але різко засуджував післявоєнну британську політику щодо Ірландії. Ця позиція не мала тривалого впливу на його авторитет чи продуктивність як драматурга. У міжвоєнні роки й далі писав п'єси, часто досить сміливі, утім тільки деякі з них досягли успіху. 1938 року він написав сценарій для екранізованої версії Пігмаліона, за який одержав Оскар.

Шоу не припиняв цікавитись політикою і вести активну полеміку. Наприкінці 1920-х років він здебільшого відмовився від фабіанського градуалізму й став підтримувати диктатури правого і лівого спрямування — захоплювався і Муссоліні, і Сталіним. Не прийняв жодної державної нагороди, зокрема, Ордену Заслуг 1946 року. Помер у 94 роки.

Науковці та критики по-різному оцінюють творчість Шоу, хоча в переліку британських драматургів його регулярно ставлять на друге місце після Вільяма Шекспіра. Дослідники визнають його потужний вплив на кілька поколінь англомовних драматургів. Словом «шовіанський» позначають ідеї подібні до тих, що їх сповідував Шоу, й засоби їхнього вираження.

На українській сцені вперше ставив п'єси Шоу Лесь Курбас у «Молодому театрі» («Кандіда», 1918) й Театрі ім. Т. Шевченка («Учень диявола», 1922); пізніше в Театрі ім. І. Франка поставили «Святу Йоанну» (1924) й «Учень диявола» (1948).