Остін Д

Джейн Остін (англ. Jane Austen) — англійська письменниця, предтеча реалізму в англійській літературі, сатирик, писала так звані романи моралі. Її книги є визнаними шедеврами, які поєднують простоту сюжету, глибоке психологічне проникнення в душі героїв і іронічний, м'який «англійський» гумор. Була відомою насамперед шістьма основними романами, в яких трактується, критикується та коментується британська шляхта наприкінці 18 століття. Сюжети Остін часто досліджують залежність жінок від шлюбу в пошуках сприятливого соціального становища та економічної безпеки. Її роботи критикують романи чуттєвості другої половини 18 століття і є частиною переходу до літературного реалізму 19 століття. Її використання уїдливої іронії, а також реалізм, гумор та соціальні коментарі вже давно заслужили визнання серед критиків, науковців та популярної аудиторії.

Героїні творів Остін — сучасні їй панянки із верстви не дуже заможних дворянських родин, а головна тема творчості письменниці — мораль англійського суспільства ранньої індустріальної епохи.

Твори Остін неявно критикують сентиментальні романи[en] другої половини XVIII століття і є частиною переходу до літературного реалізму ХІХ століття. За найбільш ранніми англійськими романістами, Семюелом Річардсоном, Генрі Філдінгом і Тобіасом Смоллеттом, слідувала школа сентименталістів і романтиків, таких як Вальтер Скотт, Горас Волпол, Клара Рів, Енн Редкліфф та Олівер Ґолдсміт, чий стиль і жанр Остін відкинула, повернувши роман на «тонкій нитці» до традиції Річардсона і Філдінга для «реалістичного вивчення норовів». У середині ХХ століття літературні критики Ф. Р. Лівіс та Ян Вотт віднесли її до традицій Річардсона та Філдінга; обидва вважали, що вона використовувала їх традиції «іронії, реалізму та сатири, задля створення автора, який би перевершував обох».

Вальтер Скотт відзначав «опір Остін сміттєвій сенсаційності більшої частини сучасної художньої літератури — „ефемерним творам, які задовольняють регулярний попит питних закладів і тиражних бібліотек“». Проте її ставлення до цих жанрів було складним, про що свідчать «Нортенгерське абатство» та «Емма». Подібно до Вільяма Вордсворта, який піддав різкій критиці сучасний шалений роман у «Передмові» до своїх «Ліричних балад» (1800), Остін дистанціювалася від ескапістських романів; дисципліна та новаторство, які вона демонструє, схожі на його, і вона показує «що риторично менше — це художньо більше». Вона уникала популярної готичної фантастики, історій жаху, в яких героїня зазвичай опинялася у віддаленому місці, замку або абатстві (32 романи, написані між 1784—1818 роками містили слово «абатство» у назві). Проте в «Нортенгерському абатстві» вона натякає на цей троп, коли героїня, Кетрін, очікує на переїзд у віддалену місцевість. Замість повсюдного заперечення або пародіювання, Остін трансформує жанр, протиставляючи реальність з описами вишуканих кімнат і сучасних зручностей з «романним» бажанням героїні. Вона також не повністю заперечує готичну фантастику: натомість вона трансформує обстановку і ситуації так, що героїня все ще перебуває в обмеженні, яке є буденним і реальним — регламентованим манерами і суворими правилами бальної зали. За словами критика Тома Кеймера у «Чутті та чуттєвості» Остін представляла персонажів, які є складнішими, ніж у класичній сентиментальній белетристиці. Він зазначав, що хоча це пародія на популярну сентиментальну белетристику, «Маріанна у своїй сентиментальній театральності відповідає розважливому світу… з цілком виправданим криком жіночого страждання».

«Памела» Річардсона, прототип сентиментального роману, — є дидактична історія кохання зі щасливим кінцем, написана в часи, коли жінки починали отримувати право обирати чоловіків, але при цьому були обмежені соціальними умовностями. Остін намагалася наслідувати епістолярний стиль Річардсона, але виявила, що гнучка оповідь більше відповідає її реалізму, у якому кожна розмова і кожен жест мають важливе значення. Оповідний стиль використовував невласне-пряму мову — Остін стала першою англійською письменницею, яка широко застосовувала її, — завдяки чому вона мала можливість представляти думки персонажа безпосередньо читачеві, зберігаючи при цьому контроль над оповіддю. Цей стиль дозволяє автору варіювати дискурс між голосом і цінностями оповідача та персонажів.

За словами дослідниці Мері Ласеллс, Остін мала природний слух до мови та діалогів: «Мало хто з письменників може бути більш скрупульозним, ніж Джейн Остін, щодо формулювань і думок своїх персонажів». Такі прийоми, як фрагментарна мовлення, вказують на риси характеру персонажа та його тон; «синтаксис і фрази, а не словниковий запас» використовуються для того, щоб показати соціальні відмінності. Діалог розкриває настрій персонажа — розчарування, гнів, радість — кожен з яких передається по-різному і часто за допомогою різних структур речень. Коли Елізабет Беннет відмовляє Дарсі, її невпевнена мова та заплутана структура речень свідчать про те, що він образив її:

З самого початку, з першої миті, можна сказати, мого знайомства з вами, ваші манери справили на мене враження повної впевненості у вашій зарозумілості, пихатості та егоїстичній зневазі до почуттів інших людей, і це створило той фундамент недовіри, на якому подальші події збудували таку непорушну неприязнь. І не минуло й місяця, як я відчула, що ти - останній чоловік у світі, за якого я змогла б вийти заміж.

Сюжети романів Остен підкреслюють традиційну залежність жінок від шлюбу задля забезпечення соціального статусу та економічної безпеки. Як виду мистецтва, роману 18-го століття бракувало серйозності, притаманної його аналогам 19-го століття, коли романи розглядалися як «природний засіб для обговорення та з'ячування того, що має значення в житті». За словами критика Джона Бейлі, Остін не «заглиблюється у психологію своїх персонажів, а насолоджується ними, наділяючи їх гумором». Він вважає, що джерелом її дотепності та іронії є її власна прихильність до того, що комедія «є рятівною благодаттю життя». Почасти слава Остін пояснюється історичним та літературним значенням того, що вона стала першою жінкою, яка написала великі гумористичні романи. Вплив Семюела Джонсона на її творчість є очевидним, де вона слідує його пораді писати «таке зображення життя, яке може викликати радість».